Київські фортеці та історія Звіринецького укріплення.

            Згадки про перші київські укріплення відносяться до кінця VI - початку VIІ ст. Укріплення, що знаходилися на Старокиївській горі у ті часи являли собою типові для давньої Русі оборонні споруди у вигляді ровів та валів, посилених на горі частоколом. Ці дерево-земляні укріплення у той історичний період цілком могли забезпечити захист від озброєних ворогів. Їх час від часу ремонтували, поступово розширюючи. У  X-XI ст. були зведені укріплення Верхнього міста, які перетворили Київ у велику фортецю. Крім них існували укріплення на Подолі - торговому та ремісничому центрі стародавнього Києва, а також у приміських поселеннях і навколо монастирів.

У XVII ст. (1696-1701 рр.) під керівництвом Аксамитова Д.В. була обнесена кам’яною стіною Печерська Лавра. Довжина стіни склала 1190 м, товщиною від 2,5 до 3м і висотою до 7 м. вона була посилена також чотирма баштами. Лаврські стіни відігравали роль цитаделі для побудованих раніше (навколо печерського поселення) укріплень. У 1706 році була закладена «Печерська фортеця». Є історичні дані про те, що вона була зведена за кресленням, зробленим особисто Петром I. Остаточне будівництво Печерської фортеці було завершено в 1723 році. Тоді в Києві існувало дві самостійні фортеці Печерська (іноді її називали Петрівською) і Старокиївська. У 1732 році починаються ще масштабніші фортифікаційні роботи. Вони полягали у посиленні Старокиївської фортеці та зведенні нових укріплень. Найістотнішим для Києва було відновлення і посилення ретраншементу, що з’єднував Печерську і Старокиївську фортеці. У 1749-1751рр. на Павлівському бастіоні будується перша в Києві кам’яна порохівня, а в 1755 закінчується будівництво другої порохівні на Олексіївському бастіоні. Через малу площу фортеці порохівні розташовували прямо на укріпленнях. Порохівня Павлівського бастіону була розташована впритул огорожі Лаври, а це вразі вибуху несло їй загрозу. Лише у 1885 р. порохівні забрали на Звіринець. Катастрофічні наслідки вибуху цих артилерійських складів у червні 1918 року підтвердили, наскільки обґрунтованими були побоювання лаврського духовенства.

          Незважаючи на підписані в 1807-1808 рр. російсько-французькі угоди, відносини між країнами до 1810 р. вкрай загострилися. Виникла неминуча загроза нової війни. Було прийнято рішення переглянути стан фортифікаційних споруд і розпочати усунення всіх недоліків. Після особистого огляду Київської фортеці Директор Інженерного Департаменту генерал К.І. Оперман 16 квітня 1810 р. представив проект нових укріплень на  Звіринецькій горі. Тут передбачалося звести досить велике укріплення бастіонного абрису. Але 29 квітня 1810 р. проект переглянули і затвердили скромний план робіт, за яким планувалося зімкнути тил Печерської фортеці і звести Звіринецьке укріплення.

          Звіринецьке бастіонне земляне укріплення виконане у формі неправильної пентаграми було оснащене необхідними підземними потаємними виходами за його межі – мінними та контрмінними спорудами. Укріплення мало три бастіони (Великий, Повний і Печерський), один напівбастіон (Видубецький) і один горнверк. Фронти укріплення були посилені равелінами і деякими іншими невеликими укріпленнями (редантами, люнетами, флешами) Всередині укріплення містилися тимчасові казарми й землянки для гарнізону, артилерійські і продуктові склади. Лінія оборони Звіринецького укріплення ділилася на ділянки, іменовані полігонами. Укріплення мало 6 полігонів: Либідський полігон (між Великим і Видубицьким бастіонами), Видубицький полігон (між Видубицьким бастіоном і горнверком); Дніпровський полігон (його утворював горнверк); Печерський полігон (між горнверком і Печерським бастіоном); Звіринецький полігон (між Печерським і Повним бастіонами); Кладбищенський полігон (між Повним і Великим бастіонами). Фортикаційна споруда, займала вигідне розташування на Звіринецькій височині й окрім зміцнення існуючої Києво-Печерської фортеці контролювала переправу і шлях у Наводницькому яру.

          Після того, як з'ясувалося, що наполеонівська армія пішла на Москву через Смоленск та не дійде до Києва у 1813 р. роботи у фортеці припинилися. Фортові укріплення знаходили свій застосунок лише частково у першій половині XIX ст. Широке використання нарізної артилерії у війнах зробило будівництво кріпостей бастіонного типу не ефективним. У 1850 р після зведення «з'єднаних з цитаделлю укріплень Нової Київської фортеці» було прийнято рішення про вилучення Звіринецького укріплення з оборонної системи міста через його непотрібність. Укріплення мало бути повністю розібрано, однак через брак коштів та людських ресурсів реалізувати цей намір не вдалось. У середині XIX ст. були розібрані лише вали західного полігону. Згодом на території укріплення влаштовують склади артилерійських запасів та іншого майна.

Довгий час вважали історичним фактом, що через вибух військових складів у Звіринецькому укріпленні в1918 р., фортифікаційна споруда була повністю зруйнована. Як наслідок – відсутність достовірної інформації про роль укріплення в історичних подіях та розвитку місцевості Звіринець упродовж майже столітнього періоду. Сучасні дослідження А. В. В'ялця та О. Г. Кузяка з використанням архівних фотодокументальних матеріалів, спростували це хибне твердження про причетність Звіринецького укріплення до трагічного за своїми наслідками вибуху. На фотографіях, зроблених відразу після катастрофи та німецькій аерофотозйомці 1943 року видно, що верки укріплення абсолютно цілі.

Трагічний за своїми наслідками вибух військових складів у 1918 р., що відбувся на перетині сучасних вулиць Михайла Бойчука та Бастіонній, які ведуть до ботанічного саду, очевидно дав новий поштовх до планів реорганізації укріплення, яке вже було частково зруйноване.

Першу спробу пристосувати територію укріплення під потреби міста після подій на Звіринці 1918 року зробив гетьман Павло Скоропадський, який планував розмістити на об’єднаній території Печерська та Звіринця урядові установи нового адміністративного центру Києва, у тому числі ботанічний сад та будівлі щойно створеної Академії наук. Укріплення мало бути перетворено на Бассейн-гідроакамулятор на 8 га – перший у Європі та найбільший у світі, який мав забезпечувати водою промислові підприємства Києва. Проте цей проект не було втілено.

І тільки під час будівництва Центрального республіканського ботанічного саду Академії наук УРСР (сучасного Національного ботанічного саду імені М. М. Гришка НАН України) в період 1944-1964 рр. фортифікаційну споруду було частково розібрано.

Складний і цікавий рельеф, утворений валами та ровами фортифікаційної споруди був адаптований ландшафтними архітекторами і вписаний у проект при створенні композицій «Дендрарій», «Гірський сад», «Розарій» та ін. І на землях, що мали виконувати військове призначення були висаджені колекції деревних рослин та квітів.

          Київська фортеця є найбільшою земляною фортецею Європи,  входить до списку «7 чудес України: малі батьківщини великих українців». У 2012 році Звіринецьке укріплення Київської фортеці 1810 р, що розташоване в межах сучасної території Національного ботанічного саду імені М.М. Гришка НАН України набуло статусу пам'ятки національного значення. Об’єкт в певній мірі зберіг своє розпланування, історичні нашарування, композиційні компоненти та ін., безпосередньо пов'язаний з історичними подіями, репрезентує шедевр творчого генія військових фортифікаторів тих часів.